Дорога крізь війну. Історія родини, яка пішки вийшла з оточеного Ямполя

Їм двічі довелося залишити свій дім і втікати від війни та російської окупації. На початку 2015 року родина Яковенків залишила свою квартиру в Миронівському, що на Донеччині, тоді населений пункт перебував під постійними ударами російських військ, і втекла в батьківський дім в Ямполі. Навесні 2022 року російські війська окупували і це селище. Родина пережила 5 місяців окупації і лишилась у батьківському будинку після звільнення. Але потім фронт знову почав рухатися у бік селища. В Ямпіль почали заходити російські диверсійні групи. Після того, як родина кілька разів зустріла російських військових, вирішили йти з селища пішки у бік контрольованих Україною територій.

«Не те, що ми, як сказати, держалися за ту землю. Треба було допомагати тим, хто цю землю захищав», – пояснює Володимир Яковенко, чому так зволікали з евакуацією.

Про те, що відбувалося у Ямполі: як російська армія просочувалась у населений пункт та як доводилось виживати цивільним під постійними ударами російських дронів, сім’я розповіла Радіо Свобода.

А також про добрих людей, які їм допомогли

Володимир: Багато було таких, що думали з Росією буде краще. Думали. А тоді в окупації ж посиділи. Хорошого немає нічого. Ну, і по останній день було таке, що ще надіялися на Росію.

Не знаю, що вони ще хотіли. Україна нас не ображала. Засипала усім. Ну, і не тільки Україна, а й інші фонди, і ООН, і «Червоний хрест». Все було. Ну, прийшлось кинути. Пропало. Згоріло. «Освободітєлі» прийшли, стерли з лиця землі село.

– Ви ж до самого останнього трималися в Ямполі?

Володимир: Не те, що ми трималися за ту землю. Треба було допомагати тим, хто цю землю захищав. Були хлопці, які приходили, не могли пройти на позицію. Ми співчували їм, пропонували свої варіанти.

Людмила: Якось сидимо в дворі. Немає ж нікого довкола. Кажу, щось у сусідському дворі бубнить. Чуємо голоси. Пішли туди. А там хлопці стоять, наші військові. Там у кухні, а воно ж вже розвалене, стареньке. Підійшли, що таке?

Там у них і автомати, і рюкзаки. А вони, виявляється, не тільки це сьогодні бубонять, а вони не можуть потрапити на позицію. Три дні вони не можуть потрапити на позицію. Вони мінометники. Вони вже десь ночували. Вони не можуть пройти до своїх. Ну, оце ж тут сидять, а дрони свистять туди-сюди. Кажу, хлопці, тоді пішли, в нас є схованка гарна. Виноградом воно з самих воріт застелене.

Володимир: Ну, показали, ми їм не один варіант. Вони вибрали цей.

Людмила: І вони там ото зупинилися. Ну, а сержант же ж Вовка, ми ж тоді вже познайомилися. От його відправили зі штабу, бо вони не вірять, що вони не можуть пройти. І цей же сержант почав ходити у розвідку. Але теж пройти неможливо. Йому треба в штаб, а воно ж по Ямполю кілометри 3–4 треба пройти, як йому?

Вова каже, давай, є велосипед, є цивільний одяг. Принесли одяг, оцей Вовка передягся. О, глянули на нього, цивільний. Сів і поїхав у штаб. Приїхав, тоді я приходжу, ну, що, пройшло все нормально? Нормально. Приїхав назад. І ми ж цей одяг, взуття, ну все, так оце в корзині на велосипеді лишили.

Володимир: Вони ж не можуть на позицію пройти. Ну, в них вантаж, міномет, боєприпаси. І так один час тихенько було. Я по антидроновому коридору, думаю, поїду на переїзд, подивлюся.

Людмила: Нічого не казав, ні мені, ні їм. Сів на велосипед і поїхав на той страусятник.

Володимир: Я не спеціально на страусятник. Я думав, тільки на переїзд подивлюся. А тоді бачу, що можна проскочити. Раз, з переїзду з'їхав.

Дорога не та, що раніше була – вирви, дрони лежать. Цілий лежить, розбитий лежить. Акумулятори з дронів. Я їду. Ага, отой акумулятор мені потрібен. Їду далі. До страусятника доїхав. Сарай цілий. Чую, дрон. Я тікати. Акумулятор той, один хапонув, другий хапонув.

Людмила: Приїхав і їм каже, хлопці, був я на страусятнику. Хлопці в шоці.

Володимир: Да, тяжко. Лісу ж немає. Якби можна було лісом, з сосен одні палки стирчать де-не-де.

Людмила: Де там заховатися, якщо там вже не ліс. Це вже просто якийсь привид.

Володимир: Їдемо з Людою, а там, де ці хлопці дронарі були, горить. Ліс горить. Думаю, йоли-пали, треба побігти хлопцям допомогти. Хапаю лопату вдома. Прибігаю. Нема ніде нікого. Видно, що були і поїхали.

Дрони лишили деякі там. Я один. Беру, переношу один бліндаж, на сходах там акумулятори стояли, я переношу туди, на сходи ставлю. Бігаю до упаду. Хвою розгортаю, де піском засипаю, колоди тягаю. Один. А Люда думає, що я з хлопцями.

Людмила: Тоді прибігаю. Гукаю, гукаю. Горить усе. Пожар такий, а його немає.

Володимир: Я в першу чергу потушив, щоб на село не пішло. А тоді ж почав оці бліндажі тушити. Ну, збігав додому ще води там набрав, заправив оприскувач, щоб легше було тушити. Ну, у двох вже ми там трошки ще потушили.

Вроді думали, не дійде туди нічого. Пішли, вже вдома були. На городі вже нутріям траву збираю. Так воно там один бліндаж як фиркнув, боєприпаси залишили. Там такі гірлянди летіли і колоди летіла аж до села.

Людмила: Горить усе, потім пішов глянув, а там у мішках гранати, РПГ-шки лежать. Це ж воно могло рвонуть так, а він там тушить. Потім хлопці на машині їхали.

Дрон влупив, машина згоріла, вони не доїхали до позиції. Всі живі, слава Богу, осталися. Через лісі йшли. І невеличкий такий, я не знаю, як його звати, він на розтяжці підірвався.

І ось до цієї хатки, що їм сховатися, ну, там скільки? Ну, 100 метрів. Ну, вони йшли години дві, і він своїми ногами йшов, його бинтували. Потім його притягли, він весь в крові, його там бинтують. А евакуювати неможливо, дрони ж снують.

– Це вже коли оці події відбувалися?

Людмила: Оце вже перед тим, що ми вже втекли потім. Через неділю ми, мабуть, оце після цього втекли. На позицію вони не можуть пройти. Їм повертатися назад. І повертатися назад вони вже не можуть, тому що дрони ж, ну, страшне над головою, вони ж атакують.

Машини в нас по вулицях там побиті були. Під оцією антидроновою сіткою повно їх там було, побитих машин. Луплять конкретно. Машина їде, говорю, о, поїхала машина. Чую, уже десь улупив. Страшне воно. І його ж треба було евакуювати, він поранений.

Домовилися так, що це ж тут ворота, а там ще одні ворота є. Вова каже, отак ось обійдемо. І треба так, щоб машина, як за ними приїде, секунда, і щоб вони покидали боєприпаси, і щоб раненого закинули. І щоб рвонули з місця за одну секунду.

Володимир: Під'їжджає машина на такій швидкості, раз став, покидали, поплигали і поїхали. До секунди. І оце врятувалися. Ну, живі хлопці, живі.

Людмила: А машин скільки побило? Якраз похорони, померла жіночка. А воно, як прилетіло, як рвонуло. Я на велосипед і ходу туди. Ой, прилітаю, кинула велосипед. Де? Нема нікого? Машина горить. Нема ніде нікого. Кричу, хлопці!

Виходять із кущів. Ви живі? Живі. Ну, там, здається, були і не живі. Вам допомога потрібна? Ні, не потрібна. Ви що? Ви оце на велосипеді приїхали? Швидко тікайте.

Ну, дрони ж літають. А мені ж треба дізнатися, чи треба допомогти, чи що треба. Він махнув. Тікайте відсіля. А вони вже ж сидять у кущах, чекають на іншу машину.

Падали, машини били страшне. На очах прямо.

– А як хоронили в цей час в селі?

Володимир: Було відносно тихо. Вона недалеко від кладовища жила. Похоронили. Це ось тепер хоронять у городах. Де, хто.

Людмила: Ось, у племінниці чоловіка убило. Ну, щось його забрали у Слов’янськ.

Володимир: Вийшов, теж у погрібі сиділи, вийшов по капустину на город чи що, дрон атакував. І все, убив. Його на розтин забрали у Слов’янськ, там і похоронили. Кого де тепер хоронять.

Людмила: А тоді вже пішло далі, гірше й гірше, почали горіти будинки. Вова каже, треба піти сусідці сказати, бо горить двоповерховий будинок і він загорівся з середини.

А виявилося, що диверсійна група була на першому поверсі там, ми ж і знати не знали. Ось ми поруч живемо. А потім вони вийшли, міняти, мабуть, дислокацію і вони, видно, з середини його підпалили.

– Це вже був момент, коли російські військові були в Ямполі?

Людмила: Не було їх, ДРГ заходили, но вони заходили оце ж так, хто їх бачив, коли вони заходили, але вони вже були там і вони вже палили. Ми їх не бачили, перший раз оце я побачила їх.

– А вони палили будинки?

Людмила: Так. Перший раз побачила оце, як загорівся будинок. Вова, каже, поїду тушить, бо ще десь далі загорівся. А сусідам сказав, собаку заберіть, бо поряд же ж воно, згорить і собака. Ольга пішла із Сашком і я ж, а він поїхав далі по селу тушить, бо горить теж.

Ну, ми ж там колупаємося, а поза спиною йдуть військові в присядку мимо нас. А Ольга ще каже, хлопці, куди ви пішли, тут ходу нема. Ну, ми то думали, це наші українські з лісу. А вони ж пішли у другу хатку. Ну, і все, пішли.

Сусіди повели собаку, ну а я, що мені робити? Йти до хлопців, запитувати, що відбувається? Я ж йду до цих хлопців, я ж думаю, це наші, пройшли повз нас.

Людмила: Йду в двір, заглянула ще в колодязь, води нема. Якщо горітиме, то тушить, пустий колодязь і відро там на дні стирчить. Коли стоїть, веранда, вікон немає, стоїть отак з автоматом. Я заходжу, їх там отак один за одним в коридорчику стоять. Ми – Росія. Це капець. Ну і почала ж з ними.

А що ви, Росія, тут робите, а що таке? Ми вас прийшли звільняти від фашистів. Я розвела руками, та як мантра якась. Взагалі, поспорила ще трошки там.

Тоді кажу їм, хлопці, у нас не на рівних. У вас шість автоматів, я ось просто стою. Закінчуємо ось цю дискусію. Ну, вони подивилися так і кажуть, ну, ви ж нас не бачили. Кажу, звісно, я вас не бачила. А кажу, кому тут сказати? Зв'язку немає. Думаю, скажу, і українців немає, казати нікому. Йду, мене розриває всю. Думаю, наші хлопці ось тільки що тут були кілька днів тому. І ось воно отаке.

Володимир: Поки вона оце з ними говорила, а я поїхав далі, дивлюся, хата горить. Я туди. А дрон висить. Дим піднімається такий, його і не видно, того дрона. Я тільки до хати. Метра три від мене – бабах. Ну, кидає гранати. Рядом ще одна. Я тікати, заховався під кущі. До хати підійдеш тушить і ляжеш там.

– Не давали тушити?

Володимир: Не давали.

Людмила: Вони полювали за цивільними. У нас знайомий пішов на пасіку. Дрон почав за ним полювати. Він каже, то в кущі вскочу, і вскочив у погріб. Ну, добре, що вскочив в погріб, а оцей дрон, влупив прямо в вулик. Ну, а він залишився живий.

Володимир: Кажу, Сергій, ану, пішли, покажеш. Приходимо, лежить цей дрон. «Скворєц» написано. Якби український, так був би «Шпак». Не «Скворєц» вже був би він.

Людмила: Полювали на машини на мирні. Ми жили там, як в сафарі. Страшно, як він оце летить, летить, а потом над двором завис. Все, стоїш, тоді серце колотиться, бо він висить над тобою. Що він думає зробити? Ти ж не знаєш, що він буде робити. А тоді повисить, повисить, полетів, думаєш, фух.

Людмила: Я лишилась одна. Мене роздирає. Шість чоловік, «рашиків» у селі. І хлопці ж наші якось ходять там. Я не можу зрозуміти, що таке. Я прийшла ж у цю схованку, де вони були, під виноград. Сіла, сиджу. Ай, ну кому мені що сказати? Кому? Піднімаю голову, оцей Вовка сержант із лісу виходить.

– Український військовий?

Людмила: Так. Я так на нього дивлюся, кажу, ти звідки? Він каже, із лісу. Та ти що, кажу, ось через три хати, «рашики», шість чоловік. Він так на мене дивиться, як, каже, де, Іванівно, де? Кажу, та ось, тільки що прийшла і сиджу в роздумах тут. Ну, що робити? Вова вже прийшов. Як мені ж до штабу добратися? А треба ж через через них. По вулиці треба якось. Вова каже, та ось тільки спуститися в луг. А там зарослі.

Володимир: Це кажу, я пройду. Бо я місцевий, а ти ж не знаєш.

Людмила: Ну, ми пішли. І він пішов туди вниз до лугу. Він каже, Іванівно, я ось тут тільки пішов, як глянув, там не пролізеш і за добу, і за дві. Він вернувся в оцей же двір. А до мене прийшла сусідка. Потім я вже пішла її проводжати. Каже, коли ви вже її пішли проводжати, я був у дворі.

Я вже був переодягнений і я був з велосипедом вже, тільки ви провели її, я сів на велосипед і поїхав. Він переодягнувся у цивільний одяг. І їхав він 30 кілометрів до Слов’янська. Оце в такому вигляді. Мимо оцих ж диверсійних, де вони були на той час, я ж не знаю, де вони вже були. Бо я їх бачила, наприклад, пів години тому. Вони були в оцій хаті. Де вони потім, я ж не знаю.

Це добре, я перед цим взяла в них (ред. – в українських військових) телефон. І тоді вже, як ми вийшли, їм подзвонили. А вони казали, Іванівно, виходьте звідси. Та ну, Юра, та що не вдержать? Ну, як це так? Ямпіль здадуть ще раз? Невже ще раз Ямпіль здадуть? Ну, я не вірила в це. Тоді ми вже вийшли, вони нас у Краматорську прийшли, проводжали.

– А якого числа ви виходили з Ямполя?

Людмила: 15 жовтня.

Володимир: Вона оце ж за одну групу розказує, а поряд сусідська хата і жили ще одні, диверсійна група. Вона й туди. І ті нам сказали, їй сказали, що краще вам звідси тікати.

Людмила: Стою у дворі. І знизу з лугу, знову військові піднімаються. По сходинках піднімаються до сусідів у двір. Не зрозуміла. Думала, наші дронарі. Ну, Вова на печі відпочивав. Я беру кавунчика в сумочку і йду до них. Двері закриті. Хати тоді вже були відкриті.

Я підходжу, кричу, хлопці, хлопці. Ніхто не відповідає. Двері зсередини закриті в хаті. Мене це напрягло. Думаю, як? Хто це такий там закрився зсередини, якщо вони були відкриті завжди.

Людмила: Стукаю. Підходить. Ну, воно такий засмальцьований одяг, ні знаків, ніде нічого. Я навіть зрозуміти не могла, хто це такий? Що це? Кажу, можна? Вони кажуть, можна. Я заходжу. Їх троє. Там маленька баночка якась. Їдять. Ну, втрьох. Вже ж їжі, мабуть, мало.

Малесенька там баночка, вони утрьох там щось колупаються. А я ж у пакеті з оцим кавуном. І я ж кажу, хлопці, а що? А вони: «Ми росіяни». Знову. Та йоли-пали. Що ви тут робите? «Ми воєнні, у нас наказ». Кажу, а в воєнних мізки є? Ну, ви ж палите село.

«Ми спалимо все, а потім відбудуємо». Я руками розвела.

Кажу, та де ж ви що побудували? В Донецьку, кажу, вже води немає, вже жопу помити нема чим. І де ви що побудували? Вони: «Ми воєнні, у нас наказ. Але вам краще про нього не знати. А якщо можете, то чешіть звідси». Ну прийшла. Кажу ж йому. Ну що, була в нас веселуха цю ніч. Ми в погрібі ночували.

Володимир: Прийшла й мені розказує оце. Мене розпирає. А воно сусідські вікна на дорогу виходять. Думаю, якщо вони в хаті. Думаю, куди? Що? Поруч нема нікого.

А там штаб, думаю, генератор постійно працював, сяду на велосипед, поїду в штаб хоч скажу. Думаю, зараз я під забором з велосипедом пройду, щоб не побачили. Вийшов на дорогу, їду. Дрони літають, ну я ховався. Приїжджаю в цей штаб. Тишина, нема ніде нікого.

– Вже немає штабу?

Володимир: Вже нема. Українських хлопців вже не було. Казати вже нікому. Вертаюся, їду назад. Знову ж, від дронів ховаюся. Приїхав додому. Вони їй сказали, ці троє: «Ми вночі підемо. А ви виїжджайте». Ну, на ранок чую, вони розмовляють у дворі. Кажу, що вийшли, чуєш?

Людмила: І тоді ми наспіх почали збиратися.

– Вони не вийшли?

Людмила: Ні, не пішли. Вони вночі таке творили. Прилітало. Я думала, в погрібі нас зариє в ту ніч. І то, навіть на погріб надії не було, тому що творилося таке. Вони пустять автоматну чергу. Чи в них були такі знаки? Чи в них таке було спілкування з тими? І тоді починає прилітати таке. Горить усе. Це жах.

Я кажу, що нам ловить немає чого. Бо якщо вони мене попередили, не підемо, то вони прийдуть нас розстріляють і все. Сказали йдіть, значить... І ото ми так бігом. Він нутрій випускає, корма розкидає по двору. Я ото кидала так, забула десь сумки з тими піжамами. Де я їх, не знаю. Одну сумку в дорозі десь згубили.

Володимир: 30 штук нутрій. Клітки повідкривав. Бігаю, гарбузів набив, порозкидав кукурудзи. На перший час, щоб було їм їсти. Взяли тачку. А їй велосипед же.

Людмила: А він приходить і каже, а велосипед украли. Твого нема велосипеду. Я кажу, як? Хто це міг украсти? Тут нема нікого. А тоді каже, ні, мабуть не украли. Це, мабуть, ми догадалися. Ну так, знаєш, подумали. Це, мабуть, Вовка сержант. А тоді вже, як зустрілися в Краматорську, він каже, так, це ж я украв ваш велосипед. Кажу, Вова, та ну його той велосипед. Ти добрався нормально, нормально.

– Ви на ранок напакували ці торби?

Володимир: Пакували і кидали в тачку.

Людмила: І поїхали по селу 7 кілометрів. А там ще хатина моїх батьків, там жила невістка. Ми думаємо, підемо до Тоні туди, якщо що, переночуємо, а на ранок будемо двигати далі на Лиман. Тому що ж ніхто не приїде сюди. Вже не пускали ж. Ніхто вже не міг заїхати.

Ну, ми до неї прийшли. Сумки з тачкою під виноградом стоять. Повертаюся, як зажужить. Як летить дрон. Як врубає в хату. І невістка там. Засипало її. Вова відколупав її, розгрібали. Вона не збиралася нікуди їхати. А тут оце таке.

– Вона ціла?

Людмила: Ціла. Ну, контужена. Лопнула перетинка у вусі. Ми сюди приїхали втрьох з нею тоді. Ми її забрали з собою. Вже ж ночувати немає де, хату то розбило. І ми до сусідки, переночували.

– Ну, це все відбувається ще в Ямполі?

Людмила: В Ямполі. Просто на вихід вже ближче. Там, де ми жили була Росія. А от тут українські хлопці. Ходять, дрони збивають.

Там вже були диверсійні групи російські, у нас на стороні, а туди ми прийшли, хлопці військові наші ходять спокійно. Танкісти стоять. Ну, оце така була ситуація.

– А як ви йшли по Ямполю?

Володимир: Там, де на нашому краю, йдемо, Ямпіль горить. Вулиця, два ряди будинків, і там, і там горить. На асфальт прямо лице пече, огонь такий. Ну, вийшли.

Людмила: Дрони, а потім ще і КАБи полетіли. Ми там падали під забором. Тому що вони близько, біля лісу, ну, дуже торохтіли ж осколки. Падали там.

Володимир: Вийшли, приходимо на цей край, а тут до вечора було нормально. А ввечері...

Людмила: А ввечері страшне. Лягли там у сусідки спати. Чи бій був, чи що. Автомати строчать. Прильоти. Ну, ледьми дотягнули до ранку, в п'ятій годин почали збиратися. А невістка каже, давай, до Владіка сходжу, може він нас вивезе. І він прилітає.

Бігом покидали сумки і він нас до перехрестя на Лиман довіз. Ми сумки тільки викинули, тут їде якась машина. Вова щось махнув. Волонтери вивозять з Лиману жіночку. Вона інвалід. А ви що? А у нас же ж сумок, невістка. Ну, ми всіх не заберем, невістку посадили, сумки кинули. Вони довезли до Райгородка. А ми ж з рюкзаками…

– А ви пішки йшли?

Людмила: А ми йдем пішки з «кравчучкою». Антидронова сітка і ми по ній. Коли, може кілометра два ми пройшли, чи може більше трохи. І машина їде, забрала нас. Довезли нас до Краматорська, до шелтера. Теж там, то чаю попийте, кому яка допомога. Ми приїхали, сумки викинули. Ну, я думаю, стій. Хлопці ж у Краматорську. Дай, їм подзвоню.

Примчались вони - Юрка і Вовка. Так це ж ви зрозуміли, що це ж я украв у ваш велосипед. Та Вова, який велосипед, яке украв, хай він, той велосипед. Вони, отакий жмоток грошей скручений – Іванівна, це вам… Я так глянула, ви що, знущаєтесь над Іванівною? Ні, кажу, хлопці, ні.

Не ображайтесь, кажу, ну, ми робили, ми своїм хлопцям допомагали, ну як це. Ми вам відправимо велосипед. Та не треба нам його відправлять. А тоді вже ми приїхали сюди, почали спілкуватися з ним.

Вони кажуть, дайте нам номер Нової пошти. Ну, пошту вже дам. Ну тоді приходить повідомлення, що отримати. Ну думаю, приїхав старенький же велосипед. Тільки відкрили, так він новий. Я дзвоню, говорю, Вова, ти що, я в шоці. Я тоді так плакала. Кажу, хлопці, велика подяка.

Володимир: Сидимо у ЦНАП. Якраз приходить повідомлення від нього. Дякую вам за наших хлопців. Я ніколи не забуду вашої доброти. Вашої допомоги.

Людмила: І я так вдячний за своїх хлопців. Я розревілася в ЦНАП. Вони не зрозуміють, сльози течуть. Ну, хлопці мирові, чесно. Не знаю, не попадалось нам поганих людей.

Володимир: Сіли ми вже у Краматорську в автобус. Привезли нас в Лозову. В Лозовій дуже все організовано було. Допомагають сумки носити, ось, за той столик ідіть. Ну, загалом, кому куди треба. Ну, нам на Київ. Були варіанти різні. Ну, ми так вирішили. Ну, вже Оксана сказала, я вас заберу. Батьківська хата порожня. Ну, і сідаємо на Київ.

Людмила: Погодували нас: і обід, і вечеря. І оце за один день все ми встигли. За один день ми добралися до Лозової. За один день усе зробилося – оформили допомогу і видали нам тормозки там, і вже в десятій вечора посадили нас на потяг, у причіпний вагон.

Володимир: Всі запитують, як ви сюди потрапили?

Оця військова була добровольцем Київської територіальної оборони. В 2022 році вони були у нас, у Ямполі. Колись отак каже, можна я у вас поживу? А у нас вже жила ще одна дівчина теж з Київської тероборони. Ну, вони у нас на ліжку великому спали.

Людмила: Оце ми в цих військових... Ну, тут її мама жила. Тоді мама померла. І, як мама померла, вона нас ще з 2023 року просить, ну їдьте, чому ви там сидите, ми будемо їздити до вас, як до батьків. Ну, це ж ми дочекалися до того, що вже... Ну, як із полум’я вискочили, і це ж приїхали.

– А ви в Ямполі народилися?

Людмила: Я в Костянтинівці. Ну, в Ямпіль привезли, не знаю, після року десь.

– І все життя ви прожили в Ямполі?

Людмила: У Ямполі. А тоді ж у 18 років в Миронівку поїхала, працювала там, жила в гуртожитку.

Володимир: Потім одружилися, я пішов в армію. З армії прийшов, отримали квартиру. Ну, ще трішки в гуртожитку сімейному пожили.

– І це з Миронівського ви теж бігли?

Людмила: А, з Миронівського бігли, теж так страшно бігли у 2015 році.

Володимир: Ото відтіля тікали так само, як із Ямполя це зараз. Тільки того, що Миронівський став Україна, а Дебальцево – ДНР.

– Миронівське тепер окуповане?

Людмила: Окуповане, з 2022 року. Воно раніше окуповане, ніж Ямпіль. Ямпіль окупували на Паску, 24 квітня 2022 року, а там окупували раніше. Ну, і квартира...

Друзі в Ізраїлі, ті, що через стінку живуть, квартири в нас на одному поверсі, через них дізналися, що і в нашій квартирі живуть.

– А хто живе, місцеві хтось?

Людмила: Ні, «рашики». Медики військові.

Володимир: Квартира була відремонтована. Ми ж до пенсії готувалися. Дачка недалеко була. Вікна поміняли, двері поміняли, кондиціонер. Квартира, мабуть, їм сподобалась.

Приїхали в Ямпіль і теж: на пенсії, будемо старі, щоб воду відрами не носити, давай, в хату провели воду, ванну поставили. Двері залізні поставили. А тепер…

Людмила: Вивернуло їх. Ми побігли в погріб. Треба було, щоб двері були відкриті, в вони були закриті, їх зробило віялом.

Володимир: Ракета прилетіла, там за городом.

Людмила: У лузі впала і ото таке нам зробили. Квіточки з вікна попадали. Ну, то були дрібниці, виявляється.

Володимир: А тепер кажуть, що спалило.

Людмила: От тобі війна, от тобі ми пенсіонери. Квартири нема, хати нема, його хати нема, і моїх батьків там хати теж нема.

І тепер ми, кажу, ось, з рюкзаком на асфальті, і ніхто нас не зрозуміє. Ну, хто нас зрозуміє? І що далі?

Володимир: Велика подяка Оксані, власниці цього дому. Ми живемо. Сказали, нічого платити не треба. Ну, комунальне, зрозуміло. Ми удвох. Хотілося б жити у своєму, живемо як є.

Слава Богу, що ми удвох. Жіночка, сусідка, гарні люди. Надавала нам помідор закритих, огірків дала. Немає інструмента? Вова, на тобі лопати, сапки дала.

Тут усі люди добрі.

Людмила: А врожай який? Картопля вродила хороша. Під саму стелю у погрібі ящики стоять. Капуста залишилася, морковка, бурячок. Цибуля вродила така гарна. А ще що, посадила перший раз капусту Кале. Ну, я ж чекала, що з неї буде. Так і не дочекалася, ми ж утекли. Що ж там з цією Кале?

Володимир: Назбирав відро огірків. Летить. Думаю, пролетів. Ладно, пролетів, добре. Повертається. Канави у нас там дренажні. Я у ту дренажну канаву упав, а зверху з кабачків листя. Ото під те листя заліз. Чую, бубух. Який РЕБ спрацював? Я думав, буде мене атакувати. Коли, хтось йому курс поміняв, він у лузі бабах.

Скучаємо за тим лугом.

Людмила: У мене є зняте відео. Я тепер його не витираю. Увесь двір знімала, квіти. Я екскурсію робила по двору.

Володимир: З Миронівського ми тікали, ми знали, куди ми – в батьківську хату. А сюди ми їхали, то ми не знали, куди ми їдемо. Нам важливо було тільки вибратися!

Людмила: Всякі події були. І чудні, і страшні, і соплі, і сльози.

Володимир: Раді всі, що ми в безпеці. Розкидало по всій Україні ямпільців.